■ ІЯИк ^ИВІ 1^№ ^'й^і. •«*«— Г^^! '^^и ^^ '•^ ЛШ ШР ІМ1 !■■ ^Вк а

'т 'ш

Я%і%.%.'

%м і» «і Яі!

1^^^

,1^^

м

іТ\^'^5^>ШІ 14» V» 1» я» Мі «

\^^3^. .Ш» Ьт #» ярк '«ш • і"! ЦР ^ні іі» иь ^ ^ „шш.

.Я^ Ь!І> М ^ «• '«» Ш *# ш ш .^^"^^^ *» ЇЯі Чі» ^щщ ^Ш^ я»

■■^^ ^^^л. ^^^ ЛРі

к Ірц^ Ш» "ІЩ

Ш/Л ІйЙШк ^^я^ 1^^^ ^^^ .

^^^^ і^^^г ^^НГ ^^^ ^^^^

іцІ^ *^^к ^^^^ -1^^^

4ф ^Ш |Цр ^Мі Яі "^

|Г -«р 'Іш Ір» ш 4Ш ;ш^^^^:^'**— ^1 „зі^ ''і^ рш Ш| щі Мц ,^1 ^ ^^ ^1

^т 'ац»

т^ ^

Г, яР, !• рі^

^^ '-^ т т т «» ^ ^ І» І

ІІ» '■^ ^ ірр ^ 1Р» ■

» ]ІР ^^ Ш ІІР )ЯР цц ■^ ^Я^^^^ -^^^^ ^^^ ^^^ .рі» 'ЧИІ МРР

^^

^М» ІРІ

'*»** ** «р ^ *і

^а

І^^^^^1Щ^^*Ч> !• •• «І и> Зт

~ --^д!^^' ^^Т^ьІ!ІЩіг:^ДІ||Су у

,ЗМВ''*-'?І^^'**«'

;/;Ж^і8'^••т-^!^■

Зо

;.^

КАРЛО МАЙ

СЇЕРДЕШНЯ МАТИ

оповідання з мандрівки*

\

Карло Май

єеРдещкя ліяти

Ь Єг.г\ СЬ^ Т^ ^^ ^\ \ '- Р^'^ ' гк ^^і(к і.^ оповідання з мандрівки

по Курдистані ^ . 7ч ^

(Переклад з німецького)

ЯК

Ь-игЗ^^^с,-,-:

ЛЬВІВ 1922

Накладом Видавництва-

„ДОБРД КНИЖКЛ''

^V

о

і

Пвчатня 00. Василіян у Жовкві — 1922

13. 21. 41500

Фатіма Маріяг

и їхали в трійку. Я. мій — як він себе любив називати — ^ „оборонець" Гаджі Галеф Омар •■/Й^^^'І^ І кавас*) Козем. Виїхавши з Кер- '^^^ф кук пустились ми до Сулейманії. ^^.\^'я''-» звідсі до Ревандіс, щоби перебра- тися на перську сторону до урмій- ського озера. Наш кавас радив нам їхатив здовж річки Сави; я обставав притім, щоб їхати попри річку Сідака. Ба- жаючи їхати вздовж Сави, треба було колу- вати, а кавас боявся Космав Курдів, що в той час кочували вздовж тої ріки. Ті Курди то дійсно нарід дуже дикий та розбишацький; але я знаючи, що всі кочуючі Курди не інакші, поставив таки на своїм. Гаджі Галеф також годився зі мною, звернув коня на право. куди плили води річки Сідака, я за ним, тай кавас хоч-не-хоч мусів їхати за нами.

*) Поліцай •*) Нарід, що живе біля Персії, магомвданськоі віри

— З -

.їдьте їдьте" — говорив в'н — „пої- дете ви, собі на загибіль, коли не хочете мене слухати. Я знаю тих Косназ- Курдів. Вони жиють між собою в вічній війні. їх є два племена Мір Магмалі і Мір Юссуфи; одні кочують і пасуТь свою худобу по лівім, другі на правім боці ріки. Сі два племена жиють у безустанній незгоді; але як прий- деться напасти на чужинця, тримають разом. Заверніть, заверніть, бо проти них уся моя власть і сила нічим!"

.Хоч не говоривбй ти про свою власть та силу!" — перервав йому Галеф. „Знаємось на ній; твоя сила така як того комара, що летить, як дунути на нього."

Кавас не відповів нічого. Ми їхали дальше. Над ранком опустили ми РезандіС, а тепер минуло вже полуднє. Втертий шлях скін- чився; коні йшли звільна по ріняках, що грубо вкривали береги річки. їзда йшла дуже пиняво, коні мучилися. На щастя по якімось часі розвинулась перед нами широка долина заросла високою травою Коням стало лекше під ногами, ступали скоріш і нам обоїм іхалось якось веселіше. Кавасові було щось не до смаку, посумнів. Не видючи в траві ніякого сліду, був я майже певний, що з Кур- дами не стрінемось. Але ошукався. Я не брав того в рахубу, що оба племена Курдів, — 4 —

жиючи з собою у вражці, саме длятого, ні юдні, ні другі не запускаються зі своїми чередами близько ріки. Кочували в лісі, а товар випасали на полях.

Переїздили ми крізь гущавник, як нараз почув я, що хтось десь далеко перед нами кличе помочі. По голосі пізнач я, що це жінка. Треба рятувати; потиснув коня й далі вперед крізь ;:орчі. Галеф за мною, а кавас стримав свого коня й зачав крі'.чати:

„Здержіться, здержіться! ефенді, пане, прошу сховаймося тут в корчах! Най собі кричить, кому хочеться кричати! Коли вліз у небезпек-^, хвй його чорт бере!*

Розуміється, я не зважав на його пере ■стсроги, їхав дальше. Крик не уставав і чим раз змагавс<^. Виїхавши з корчів побачив я долину, на ній жінку, що не бігла, яле гнапа з усієї сили і кпикала рятунку. Гнала до ріки. Побачивши нас, пристанула, звер- нула в бік і кричучи гнала дальше як бо- жевільна.

«Аллагі. Валлагі, Талпагі! Ся жінка боже- вільна" — кликнув до нас кавас .Нема нікого, а вона втікає і кричить!"

Та в тій же хвилі побачили ми, що не даром кликала зона рятунку: з корч'В вибіг пес далі другий а там і третій. Були се великі бурі курдийські пси тієї раси, що Тх

— 5 —

Р^ .Ах>^

Таци. Такий пес..

добре теля, не має вправді

доброго нюху, але як уже раз впаде на

дослід, то не поступить з нього; а як здибить

кого, так зараз за горло і роздирав. Такі то пси

— 6 —

гмали за тою жінкою; вена була в великій яебеапеці. Доженуть — так по ній. Я мусів їй помогти, отже пустився до псів.

.Стань, стань, дай спокій! Пси стягнуть тебе з коня й розідруть!" кричав за мною кавас.

Та я не зважав на нього. Гнав, щоби зближитись на стріл. Потім здержав коня, зложив — три стріли і три пси лежали на землі. Жінка однак утікала дальше.

„Чекай!" кликнув я на неї. ,Ти врятована, пси побиті.*

Вона дійсно станула й обернулася а, по- бачивши, що пси лежать неживі, закликала:

„Ггайне ходег кез негкагне — Бог є всемо- гучий і Він вибавив мене. Йому слава й по- дяка від мене!"

Була так задихалась, що ледви змогла вимовити сі слова. Поклавши руки на груди поволі віддихала. Не була молода, мала може з сорок літ; її лице поорали морщи- нами радше клопоти, ніж старість. Убрана була вбого, в якусь синяву довгу сорочку. На голові* мала намітку.

„Чи ти сама псів роз'ярила, чи хто пустив їх на тебе?" спитав я.

«Пустив, пустив!" відповідала вона все ще не могучи дібрати віддиху. .Вони мали мене роздерти. ■

— 7 ~

„Чиї ті пси?"

„Мір Селекі, начальника Мір Магмаллів тих рабівників, розбишаків, що нікого не пу- стять з життям, навіть слабої бідної жінки."

„Чимже ти його розгнівала?"

.Розгнівала? Він забизае без гніву; вбій- ство в нього то радість. Я загубила козу, мою єдину, що годувала нас своїм молоком, бо ми бідні люди і не мали лише ту одну козу. Я шукала її і прийшла над ріку. І ли- шенько моє; побачила її на другім березі. Перебрила воду й уже мала злапати мою бідну козу, як десь узявся Мір Селекі, той безмилосерний, найстарший розбійник, з ва- тагою своїх. Я просина в нього милосердя, бо ми в крозомесній вражді з його п^іеме- нем; але він висміяв мене І пробив мою бідну козу. Відтак радили всі, що зі мною зробити. Нелюди не хотіли своєї зброї ва- ляти кровю слабосилої, безборонної жінки, гше вмерти таки я мала. Врадили, що мають мене затровити псами; ха." пси мене розі- друть. я мала відбігти наперед до найбли- щих корчів, а опісля мали пустити псів. Я кинулась до корчів, та в'дтак крізь корчі дальш І дальш і кричала безустанку, бла- гаючи в Бога помочі. Він же вислухав моєї просьби й вирятував мене через тебе пане. Хай Його імя буде прославлене на вік."

— 8 —

„То їдуть воївники Мір Магмаллів може за тобою?"

.Ідуть, Ідуть певне по мойого трупа."

Не договорила. Нагадавши собі воїаників Мір Маргалів. оглянулась мимоволі й поба- чила їх, як через корчі доїзажали до нас. „Оттам вони їдуть, там!" крикнула переля- кана. „Втікай, інакше по тобі! Я втікаю також!**

І пустилась просто до ріки, щоб рятува- тися на другий беріг. Кавас, що все далеко був від нас кричав також:

.Утікаймо, втікаймо, втікаймо!" Тимчасом Курди побачили побиті пси й вимахуючи зброєю з криком пусті;лись на нас. Було їх дванацять. Мій Гаджі Галеф зняв свою по- двійку*) з плеча і спокійно спитав:

.Чейже не будемо втікати?"

„Ні! Стань подалік мене і стріляй якщо не стануть, але тільки до коней. Годі нам датись обскочити."

Я вложив три нові набої в кріс і став готов. На двіста, стопятьдесять, сто кроків зближилися до нас, я крикнув на них:

„Стій! стріляємо!"

Дзанаиять проти двох! Вони відповіли глум- ливим сміхом і їхали дальше. Сім, як бачив я, мало рушниці. їх не боявся я также як і тих пятьох, що тримали списи наставлені на нас. *) Подвійка — рушниця з двома цівками — 9 —

.Коні двох перших іздціві" клякнув я до Гал ефа. — .Добре" — відклнкнув він до мене й у той мент вистрілив двічі, а я тричі. Пять коней лягло: їздці поспадали. Два чи три коні зараз за ними, пошпоталися на пострі- ляних і попадали також. Через те повстало між ватагою замішання. Ті, що ще сиділи в сідлах, здержались з-на трицять кроків перед нами МІЖ тим коли інші підносилися і кленучи оглядались за своїми кіньми.

Дивлячись на них бачилось, що годі їм довіряти; але проте не дуже я їх страхався. Списами не могли нам тепер нічого зро- бити, а їх кріси, були ще тії з кремінем*). їх одяг світився всякими барвами; Курди лю- блять скільки змога ріжнобарвно вбиратися. В одного з них, що мав аж пістоля, сидів ма голові турбан**) широкий може три стопи. Він був провідником; під'їхав ще кілька кро- ків наперед і зачав кричати до нас:

,Аллаг хай погубить вас! Ви зійшли з ро- зуму чи що, що відважуєтеся на нашій землі до нас стріляти? Що ви за одні, собаки?"

„Ми чужинці" — відповів я буцім не чув його посліднього слова.

.То розуміється само собою. Якби ви не були чужинцями то стереглибся отвирати собі

•) Завій. — ♦*) Давно запалювано порох у ру- шниці кремінний замнем

— 10 —

ворота певної згуби. Ваші душі належать- уже до пекла. Наші кулі занесуть вас тудиі*

Хотів своєю рушницею змірятися. Я звер- нув свій кріс на нього і крикнув: .Долів кріс. або куля в лоб!'

.Тумане!" кпив він собі з мене. .Ваші стрільби повистрілювали!'

.Моя стріляв безустанно. Вважай!"

Я дав два, три, чотири стріли до його коня. Кінь повалився. Він упав а кріс ви- пав йому з рук.

.Аллаг, Аллаг!" бурмотів зі злістю під- носячися.

.Звідки ти взяв таку рушницю? Дідько тобі зробив? Як називаєшся?"

Назватись по німецьки не було тут на. місці. Тому то я назвав себе тим назвиськом, яким кликав мене мій арабський товариш.

,Я христіянин з чужого далекого краю а звуть мене Кара Бен Немзі ефенді."

.Христіянин ссбака? Хай тебе Аллаг про- клене! Здихай з моєї руки!"

Підняв свою рушницю, щоби зложитись на мене, та здержав його один з їздців. Шепнув йому до уха так, що міг і я почути:

.Стань! повбиваєш нас усіх! Кріс сього жристіянина стріляє сто, двіста, тисяч куль раз-по-раз і не треба його набивати. Я його

— 11 —

знаю! Він усіх нас вистріляє, заки зберемось до стріляння."

„Що -що ти кажеш?" питав начальник; а сам спустив свою рушницю й упялив очі в говорячого їздця.

їздець говорив ще щось до нього та по тихо, що я не міг нічого дочути. Говорив щось і до других воїа і то дссить довго; так мав Галеф час набити свою подзікку. Курди

слухали говорячого з очевидним ПОДї'.ЗОМ

і від часу ДО часу міряли мене очима, неначеб ТО я був яким новим дивом. Я Сім був дуже цікавий дізнатись, звідки той чоловік міг мене знати. Коли скінчив свою мову, зробили коротку нараду, а опісля звернувся начальник до мене:

„Пане, був ти коли в Цібар-Курдів?"

»Був."

„Гостив у їх начальника?"

„Я звик лиш у начальник в гостити" — відповів я згорда.

„Так ти той сам чужинець, що племя Гад- дед'гн вирятував від загибелі; що три пле- мена їхніх ворогів звабив на долину Цера..ии і там змусив їх піддатися?"

„Той сам."

„А сей малий чоловік, що з тобою, може твій слуга Гаджі Галеф Омар, що тоді тако/к був разом з тобою?"

— 12 —

„Так це, він."

«Коли ви тоті оба, то ми готові про- стити вам, як пристанеш на те, що я віл тебе зажадаю?"

„Кажиж, чого хочеш?"

„Ти заплати нам найперш за коні, що ви нам постріляли."

„Може й за пси?"

„Розуміється! А друге, подаруєте нам усю зброю, яку маєте при собі."

„А третє?"

.Третє? Нічого. Ти видиш сам, що мало жадаємо. Пристанеш на ту згоду, так, есн моїм м;ван гемшегр (гість і приятель) і мо- жеш так довго в нас пробувати, як вам сподобається й так безпечно начеби ви на- лежали до нашого племіни.

А як я не приставби, то що?"

„То обійдемося з вами як з смертельними ворогами а промінні сьогодняшного сонця в послідне світитимуть вашому оку. Раджу тобі згодитись на моє мале жадання!"

„Ще воно мені не досить мале. Я по- кажу вам, що ще менше, далеко менше можете жадати."

„Не гадай собі того! Хто дав тобі праве стріляти моїх псів?"

„То мали роздерти жінку?"

— 13 —

"^•*, ^^. ^^^^ ^^іЩ. Л^ч ■— V

. ^. .ип; ^ Ьт "т -^ ^(^ т

І^т^ ;^ІК» ЗІ». .^# '^іяр мя» "ТшР ^Ііж і 'іф^Щ^Ш "^ 'щ '-т. 'тт -т

.^1^. *Р» '"'^« ?РІ '.ІІР Ш^ 1ЙІ іі^ .;і|«» .^)р* ,)ів*^ ^ ^ -.)■» -;^.

мт ш .-т 'Ш. -т^ т Ф *» 1^ '^ !^ іт "рш -іт ' '')/т

щ Ші ^, ':^ \т -т, '¥^ '

т Щ 'ш т

РІ9 ^^ ,*ЖР 'Ч^

^ т' т Ші "

«Так, МІЖ нами й її племенем в крово- кесть. Вона кромі того проклята шіітка*) а навіть говорить про христіянського Спа- сителя. Кров ві собакам! Вона зветься Фа- тіма Маріяг, хай пекло її знав!*

Отже та жінка була шіїткою. Суніти не- навидять шіїтів; обходяться з ними ще з більшою погордою як з .невірними". І про Спасителя вона говорила? Малаби вістка про Спасителя світа яким ось робом до- сягти її вуха а може навіть і серця? Може вона христіянка? Як так, то мігби я два рази більш тішитися, що вратував її. Я від повів:

,Я христіянин; вона говорить про мого Спасителя, тому вважаю себе шасливим, що постріляв твоїх псів. Якби ти не був пустив їх на бідну жінку, то булиб Іще жили. Ти сам винен, що їх стратив. І коні маю я по- платити? А чи не накавував я вам здержа- тись? Не грозив вам, що стрілятиму коли не послухаєте? Ви не послухали, тому ми стріляли. Хтож привів до того, що ваші коні постріляні?

,Тиане ми! Хто дав тобі право стріляти?"

»Я сам собі дав. Коли мене нападають, мушу боронитися. Подякуйте Аллагові, що

•) Магомедани діляться на дві секти — шіітіа Я сумітів; одні других ненавидять.

- 14 -

"^

в-

■>-

І

я христіянин. Найби я був магомеданцем, то пострілявби не лише коней, але й вас. А хочете мати нашу зброю? Щоби хіба положити нас трупом!) Обійдуся без гостини і приязни такого чоловіка, що на безоружну жінку пускає псів. Ганьба тобі!'

.Мовчи!" буркнув до мене. „Скажи ще лиш одно таке слово а точитимуть тебе хроби сьогодня або завтра!"

Ец бе тег теша-у-тім — жаль мені тебе! твоя безсилість не зможе виконати твоєї погрози; ця моя рушниця вбила три пси і три коні а потім твій кінь дістав з неї пять куль. Видів ти аби я її набивав? Хо- чеш, я випалю ще дванацять раз і всіх вас трупом положу?"

.Тобі чорт її зробив!" муркотів він.

„А котрий магомеданець мав з чортом до діла? То не заплатиш нам?'

,Нї!-

„I не поїдеш з нами?"

„Чого?"

,А куда ви їдете?"

„Туди, де нам хочеться. Тобі не треба того знати. Найперш лишаюсь тут пять мінут. Наша безпека вимагає, щоби ви від нас віддалилися. Хто з вас по тих пятьох мінутах звідсіль не піде, тому куля в лоб." — 15 —

.Так. Між нами й її племенем в крово- кесть. Вона кромі того проклята шіїтка*) а навіть говорить про христіянського Спа- сителя. Кров ві собакам! Вона зветься Фа- тіма Маріяг, хай пекло її знав!*

Отже та жінка була шіїткою. Суніти не- навидять шіїтів; обходяться з ними ще з більшого погордою як з .невірними". І про Спасителя вона говорила? Малаби вістка про Спасителя світа яким ось робом до- сягти її вуха а може навіть і серця? Може вона христіянка? Як так, то мігби я два рази більш тішитися, що вратував її. Я від повів:

,Я христіянин; вона говорить про мого Спасителя, тому вважаю себе щасливим, що постріляв твоїх псів. Якби ти не був пустив їх на бідну жінку, то булиб іще жили. Ти сам винен, що їх стратив. І коні маю я по- платити? А чи не наказував я вам здержа- тись? Не грозив вам, що стрілятиму коли не послухаєте? Ви не послухали, тому ми стріляли. Хтож привів до того, що ваші коні постріляні?

.Ти а не ми! Хто дав тобі право стріляти?"

,Я сам собі дав. Коли мене нападають, мушу боронитися. Подякуйте Аллагові, що

•) Магомедани діляться на дві секти — шіітіа Я сумітів; одні других ненавидять.

— 14 -

я христіянин. Найби я був магомеданцем, то пострілявби не лише коней, але й вас. А хочете мати нашу зброю? Щоби хіба положити нас трупом!) Обійдуся без гостини і приязни такого чоловіка, що на безоружну жінку пускає псів. Ганьба тобі!'

.Мовчи!' буркнув до мене. „Скажи ще лиш одно таке слово а точитимуть тебе хроби сьогодня або завтра!"

Ец бе тег теша-у-тім — жаль мені тебе! твоя безсилість не зможе виконати твоєї погрози; ця моя рушниця вбила три пси і три коні а потім твій кінь дістав з неї пять куль. Видів ти аби я її набивав? Хо- чеш, я випалю ще дванацять раз і всіх вас трупом положу?"

.Тобі чорт її зробив!" муркотів він.

„А котрий магомеданець мав з чортом до діла? То не заплатиш нам?'

,Нї!-

„I не поїдеш з нами?**

„Чого?"

,А куда ви їдете?"

„Туди, де нам хочеться. Тобі не треба того знати. Найперш лишаюсь тут пять мінут. Наша безпека вимагає, щоби ви від нас віддалилися. Хто з вас по тих пятьох мінутах звідсіль не піде, тому куля в лоб" — 15 —

.Хіба жартуєш!" ,

„Ні, кажу правду!"

,Ми мусимо побиті коні забрати а бодай* здіймити упряж!"

.Можете пізнійше знов вернути й те зро- бити. Даю тобі моє слово, що більше з вами не говорю. Така моя воля. Геть звідси! Бач ось мій кріс готов; числю пять мінут! По тім стрілю!"

Я зложився на нього, Гаджі Галеф Омар також. ІДе зробило своє. Курди засвітили очима та не сміли зачіпатись.

Одні на конях, другі пішки, всі до одного забрались з того місця. Дійшовши до корчів, з яких передше були виїхали, звернувся начальник, махнув кілька разів рушницею і крикнув: .кгу ін согре, Бавеце зер марагн — кров є червона. Стережися вужів!"

То була його необачність, бо тим дав нам пізнати, що має намір іти за нами потайки. Ми знали вже, що мусимо матися на бачности.

16

Юссуф Ялі

-^і!'%ҐфХ''і^ коро лише Мір Магмалі зникли, ^ ^\С?У^^ Гаджі Галеф Омар розсміявся ^*-^«С'^».^ і сказав:

'^/і'ігл , Ну і пішли, отто лицарі: перед ^ТІГ-%'^' двома втікають; не мають же і||\ Д чого соромитись того й усі діти

У^НЩ дітей ЇХ по всі часи? Але ми не '^і'^ч? вступили перед ними ні на цаль. А всетаки побідила їх трівога перед твоєю зброєю. Чоловік, що знав тебе, мусів тоді бути вЦібар Курдами. Булиб ми зле вийшли, якби •ін не розповів начальникові про твій кріс." ,Не гірше як тепер; хіба що коштувалоби дещо людської крови а то може 1 нашої. Доки стояли в отвертім полі перед нами, не було чого їх боятись. Тепер будуть нас підходити мов „вужі" як сказав їх началь- ник, а се далеко небезпечніще для нас*

.Радше гадаю, будуть на нас чатувати. Зда- сться переїздити мемо через їх пасовиська." „Невже думаєш, що поїдемо далі сим бо- ком? Дотепер гадав я, що ти мене вже ліпше розумієш. Тут по сім боці мешкають Мір

Сержешия мати 17 ^

Магмалі, по тамтім Мір Юссуфи, що до їх племени належить та Фатіма Маріяг. Ми її вибавили від нехибної смерти, то можна певно сподіватися, що її племінники прий- муть нас по дружньому, а в разі потреби, стануть з нами проти Магмалів. Перебро- димо зараз через воду."

Говорячи, оглянувся я за нашим кавасом. Ніде не було його видно; ми вернули троха назад і найшли його в траві. Бідолаха зі страху завів коня в корчі, де його привязав а сам сховався перед Курдами в гущавник.

„Поїхали?" спитав зін, коли я зачав ви- тягати його за ноги. „Ти жиєш, ефенді! То не замордували тебе?"

,Так! вони мене вбили."

,Апе — але, ось стоїш тут передомною?"

.То лише мій дух, що буде тебе день і ніч переслідувати за твою відвагу, якою ти нас оборонив."

А мій дух буде страшити тебе що години по десять, по дванацять раз, ти батьку, діду, прадіду, прапрадіду боягузів' додав Гаджі. „Чогожти лишився за нами? Чого сховався?"

„Так лише, для вашого добра. Я знав, що Курди дуже ненавидять кавасів, а якби лише були побачили мене коло вас, то певно що не булиби ви вийшли так ціло."

— 18 —

,А твій мутесаріф*) дає тебе нам для обо рони? Хайже його за те перекине Аллаг в їжа кільцями до середини, щоб його душу кололи через ціле життє. Деж такого дру- гого знайти, як твій пан. що хотячи ося- гнути якусь ціль, робить те, що в просто противне тій ціли? я кажу вас обох по скінченю нашої подорожі прибити до дощок і так возити поміж людей на показ."

Кавас махнув з погордою рукою й подався за мною до ріки, куди я пустився. Ріка в сім місці була може на півтора стопи глубока. так, що Курдийка могла легко її перебристи. Зрештою не видно було її ніде.

Діставшись на другий бік їхали ми вздовж берега для осторожности трохи віддалеки від води, то лісом поміж дерева, то корчами. Курди могли дуже легко де причаїтися й на нас сипнути кулями.

Ся осторожність показалась незадовго зовсім оправданою; не вїхали ми ще далеко, як з другого боку впала куля, але нікого з нас трьох не поцілила. Кілька хвиль опісля впала друга але не з другого боку а за мною. Я швидко обернувся, дивлюсь а то кавас зліз з коня, щоб лекше міг змірятися, стоїть уже з вистріленою рушницею. 1 уже

*) Начальник

- 19 - 2*

на другім боці ріки зняли Курди страшний крик. Скоро, аби мене випередити, сказав він до мене:

,Я застрілив його, ефенді! Я бачив, як він стояв між корчами і стріляв на нас: пі слав йому свою кулю й видів, як упав."

.Хто то був? Може начальник?"

,Ні, якийсь інший. Видиш, що я мав від- вагу тай хоробрий з мене вояк?"

,Не штука так з потайки на когось стрі- ляти. Чому в мене не дозволився? Твій не- потрібний поспіх може нам принести богато клопоту та шкоди. По крику Курдів можна догадуватись, що ти поцілив. А забув ти на кровоместь?"

.Кровоместь? О Аллах на те я забув! Чи гадаєш, шо прийдуть аби пімститися?

„Розуміється! Ні один нарід не вважав так на кровоместь, як Курди. Коли тобі перер жуть шию, то нічого не буду проти

того мати

І-

Я не говорив того всього направду, але таки був розгніваний на нього. Ми вже раз були в небезпеці а сей нерозсудний вчинок міг нову, ще більшу справити. Саме в тім місці ріка скручувалась в коліно а узгіря так до неї припирало, що лише вузенечка стежича вела попри воду. Не було що туди пускатися, не хотівши самохіть виставитись

- 20 —

на кулі розлючрних Курдів, що десь у кор- чах чатували. Треба було видряпатись лі- сом аж на верх узг ря. Ми позлазили з ко- ней і пустились до гори. Трудно було дер- жатися з кіньми серед ховського каміння й дерев. Але вкінці видряпались ми на якусь стежку. Дивним мені видалось, що тут най- шлася стежка, тл я не питаючи богато, пу- стився нею, а Гаджі Галеф і кавас за мною. Я знав, що на всякий спосіб, як знайдемо людей, то се будуть Мір Юссуфи, а від них не міг я сподіватися нічого злого. Ми ви- рятували жінку з їх племени. Але вїхали ми не богато, аж нараз стежка скінчилася а пе- ред нами станула скала з якимсь отвором як ворота. Звернути конем назад не було як, стежинка вузка, по лівім боці пропасть, по правім стрімка- стр'ка гора. Отвір же що я на- звав його ворітьми, загрожений терням. Я крикнув голосно, чи нема кого там у середині. По якійсь хвилі відповів хтось грубим голосом:

»А ви що за ОДНІ?"

.Ми чужинці; їдемо з Ревандіс'

„Куди Ідете?"

.Через гряницю."

.Якої віри? Суніти чи шіїти?"

,Я христіянин а мої товариші оба су- нітські магомедани. Моглиб ви приняги нас на ніч за гостей?"

- 21 —

.Зарав відчиню. Привяжіть свої коні на. дворі."

Терневі ворота отворено а за ними по- казався чоловік такий великан, що я ще ніколи такого не бачив. Він був далека ширший у плечах і вищий як я. На голові зрештою голеній теліпався лише космик во- лосся, що аж спадав на плечі. Його широкі штани в чорні та червоні паски були в горі й в долині коло ніг підвязані ременями. На плечах мав якийсь шкіряний широкий ні- бито ковнір. В руці тримав ніж. яким, зда- ється щойно щось робив. Змірив нас по- нуро, відтак промовив:

«Ходіть до середини і чекайте тут! Я по- відомлю малк-гое-гунд-а, старшину в селі,, що ви приїхали."

Зник за другими терновими дверми, які за собою з середини засунув, а ми війшли до середини лишивши коней на дворі. Тут знайшлись ми начеб то в якій шопі без даху, так з на двацять люда. Всі чотири стіни були також з тернових плегіниць. На щО' це терня? Сього мали ми невдовзі досвід- чити. Замісць стільців та лавок лежали тут великі каміні. Ми посідали. Зрештою не було- тут можна нічого більше побачити, хіба держак від списи, над яким перед тим май стрував наш Курд.

— 22 —

Не знаючи, що воно буде, зібрала мене велика охота оглянути сю нашу гостинну шопу, так з осторожности, аби в разі чого знати куди кинутись, але з тої осторожно- сти занехає я тих оглядин. Ануж хто під- глядає, то що викликувати в нім підозріння. Одно лише зробив я, щоб бути готовим на всякий случай: наладував магазин свого кріса свіжими патронами. Саме скінчив я ту роботу як задні двері знов отворились. Увій- шов Курд ще з другим, котрого він назвав малк-гое гундо-м. Сей був невеликого росту, з лиця видніла в нього ошука та зрада. На голові мав величезний турбан. одітий був у каптан турецького крою з червоно жовтої матерії. За поясом мав ніж і пістоль. Гля- нув по нас допитливим та, як мені здава- лось, якимсь вимушено-дружнім оком, а від- так спитав:

,Сі два чоловіки, суніти?"

„Так."

^Ми признаємося до святоі Шії і святку- ємо смерть Гуссайна. А ти христіянин?"

пТак."

По сім вийшов і ми з ним перед надвірні двері, щоб оглянути наші коні.

,Я Гассан, я Гуссайн" кликнув він поба- чивши мого коня. .Таж то кінь чистої крови, як зветься?

— 23 —

,РИ." ВІДПОВІВ я.

дРи. Від кого його маєш?"

«Від Магуммеда Еміна, шеіка*) Гаддедігн-Ів з племіни Шамао "

,Я знаю Гаддедігнів і всьо, що з ними сталося. Так ти той христіянин, що дістав сього коня в дарунку від нього за те, що вирятував його пдемя від трьох ворожих племен?"

„я чув про тебе богато. Мені оповідали, що маєш таку стрільбу, що безупинно мо- жна з неї стріляти а набивати не треба. Чи маєш ще її?"

.Так, ось вона," сказав я показуючи свій кріс.

, Позволь мені, хай огляну."

„Я лише тоді даю И в руки, коли знаю, що мій приятель хоче її бачити. Приймеш нас за гостей?"

Сей кріс на двацятьпять куль, був моєю найліпшою обороною, але й заразом моєю небезпекою, бо кожний хотів його мати.

„Покажи втеред, а відтак я тобі скажу!"

«Скажи, а відтак покажу!"

,Ти недовіряєш мені? крикнув В'н зі злі- стю, плеснувши в долоні. Знай же тепер, що се значить!"

*) Начальник племіни

— 24

Плеснення було вмовленим знаком: в тій ХВИЛІ почув я за собою такий шорох, якби хто відсував тернову стіну. Я швидко обер- нувся. Стіни вже не було. Передомною сто- яло може десять дванацять узброєних Курдів, Передні стояли вже коло мене. Я хотів від- скочити і змірятися до вистрілу, але вже було запізно. Той сам Курд великан, що нас тутки впустив а тепер стояв за мною, вхопив держак від списи й так ударив мене ним по ГОЛОВІ, що я повалився.

Що далі діялось, не міг я ні видіти, ні чути; удар був такий сильний, що я вмлів. Прийшовши до себе, не був я на тім місці, де передше. Звязаний за руки й ноги лише в сорочці та штанах лежав я під голим не- бом, коло мене лежав Галеф і кавас, так само звязані і так само обдерті з одіння як я. Все нам забрали.

Був іше день. Я став оглядати місце, де ми знаходились, на прогалині серед ліса. Ту прогалину зроблено в той спосіб, що вирубано дерева. Ті дерева, не обтинаючи гілля, позкладано навколо тої прогалини одно коло другого так близько, шо ніхто ні з ліса до середини, ні з середини до ліса не мігби лістатисї'. Лише в однім м сці, як мені здавалось, був отвір так завбільшки, щоб їздець з конем міг перетиснугися. Той

• — 25 —

отвір засувано на н(ч і в часах якоїсь не- безпеки. Пізніше довідався я, що кремі того входу в ще один — ті тернові ворота в скалі, крізь котрі ми тут увійшли.

На прогалині стояли буди Курдів з пия- ків та галуззя. Чоловіків не було на той час більш трицяти. Десять сиділо коло нас; жінки й діти одні крутилися коло буд, другі стояли недалеко ззираючись на нас цікаво та ворожо. Наші коні привязано до стовпів. Між тими десятьма, шо нас сторожили, був і малк-гос-ґунд і той Курд великан, що нас приймив. Видно було з одіння та того, що при собі мав лише ніж, що він найбідніщий між ними. Як лише начальник побачив, що я знов отворив очі, заговорив до мене дуже гостро:

.Видиш. де ти зайшов за те, що мені не довірював. Будете мусіли згинути."

«Якби я був і повірив тобі, то також бувби тут лежав.* відповів я. Ви наважи- лися на мого коня й мою стрільбу; а то все одно, чи ми вам довірювали чи ні. Але ось тут згинути, таки не згинемо."

.Брешеш. Скоро звечоріє й усі зійдуться домів, а тоді чекає вас смерть. Ви прокляті христіяне й суніти, для вас нема помилу- вання. Хто вас убє, тому Аллаг додасть ти- сяч щасливих вічностей."

— 26 —

.А я кажу, що НІХТО з вас не відважиться нас убити."

.А я присягаюся тобі перед Аллагом, Гас- саном, Гуссайном, і — — '

.Стань, не присягайся, бо фальшиво при- сягаєш" перервав я його. Коли ти дійсно чув що про мене, то певно будеш знати, що я в більшій небезпеці знаходився а все вийшов ціло. Зі мною не така легка справа. На що здасться тобі те все, що забрав від нас? Мій кінь не послухав тебе, а з моєю стрільбою не вмієш обходитися; ти ні раз не зможеш з неї вистрілити."

Моя стрільба лежала перед ним. На неї покладав я всю надію нашого рятунку. Я міг розповісти їм, що я вирятував від псів жінку їх племіни й то моглоби їх до мене при- хильно настроїти, але я хотів освободити себе і своїх товаришів сам. Галеф, шо ле- жав при мені з правого боку, сказав на мої послідні слова по арабськи, щоби Курди не розуміли:

.Сігді — пане, він пробував з неї стрі- ляти, як ти лежав заголомшений; але не вдалося йому ні трохи. Уважайже, вдавай так, якби ти хотів йому показати; тим ви- рятуєш нас!"

.Те саме й я собі склав," відповів я по арабськи. „Я йому...."

— 27 -

.Мовчи! крикнув начальник. ,Не смієте ■нічого говорити, чогоб ми не розуміли. Що до твоєї стрільби, то ти мусиш мені ска зати, як з нйо обходитися.

,А як не скажу?*

,То згинеш страшною смертю. Ви маєте бути розстріляні; але як нам не скажеш усього, що ми хочемо знати, то привяжемо тебе до дерева й будемо зі споду поволі палити.*

В д Курдів і того можна сюд ватися. Я вдав застрашеного, але всетаки ніби то н'=; хотів показати, як обходитись з моєю стрільбою. Я чекав, аж К/рд ще раз повторить свою грозьбу. Курд загрозив ■ ще страшніщою смертю, я вдав знов, що готов уже пока- зати, й узявся ніби вставати. ,А руки" кликнув я, мов би пригадуючи, що я звя- заний. ,Як покажу, коли руки звязані?"

,Я радо розвяжу тобі руки," відповів він. Прискочив до мене й роззязав руки, а потім подав стрільбу. Я виграв. Ми вже могли йти, коли й куди хотіли; про це я знав. Я піднісся, зміривсь і сказав:

„Уважай, як стріляю! Диви, та найнища, найдовша гапузь на тім другім дубі. Там в чотири дубінки. Я позбиваю їх кулями. Вважайте!"

- 23 -

ге

Дуб стояв на сімдесять кроків від нас.

Курди, шо сиділи при нас, позривались

й пішли дивитися. За ними пішли й другі

чоловіки, що там були, також жінки й діти.

При нас лишився лише начальник. Я по-

— 29 —

1

виненби був з радости голосно розсміятись. На те віддаленнв виглядали дубінки як пе- рець за великі. Здавалось, що годі їх по- цілити. Я вистрілив чотири рази. Радісний крик Курдів звістив, що пішло добре Але я, не зважаючи на те, відложив стрільбу на бік, вхопив шеїка, притягнув його до себе, лівою стиснув за горло, правою витягнув ніж з-за ременя, перерізав ремінь, яким були звязані мої ноги, потім на руках Га- лефа й подаючи йому ніж крикнув;

.Маєш тут ніж, розітни собі й кавасови, ремені на ногах, потім відвяжи коні від дерев!"

Він узяв ніж. Я мав тепер обі руки вільні, встав, підніс стрільбу, поклав П на нього та кликнув:

„Зложи руки й нерухайся, інакше сто куль з сеї чортвської стрільби."

Він послухав майже дрожачи. Все то ста- лось у часі не довшім, як в сдній мінуті. Курди бачили те все здалека. Кричучи, збі- галися; я крикнув до них;

„Стій, ні рушити далі, ато забю вашого шеїка зараз ось тут таки! Хто відважився би піднести свою зброю на нас, тому куля в лоб!"

І вони послухали, станули; так великий був страх перед моєю стрільбою. А тут Га- джі Галеф і кавас привели вже й коні.

- ЗО —

\

„Видиш же тепер, що фальшиво прися- гався?" спитав я шеїка. ,Ми не з тих лю- дей, з котрими можна робити, що кому по- добається. Ти скажеш зараз принести нам те все, що від нас забрали, піспя...*

„Ходег ігходег," перервав мені якийсь жі- ночий голос за мною - .Боже, о Боже, що тут діється?"

Я обернувся й побачив Фатіму Марію, що саме входила брамою в скалі.

„Увязнили нас й обдерли, щоби опісля вбити," відповів я їй. .Та ми освободилися й усіх постріляємо, як що не дадуть нам без перешкоди відїхати."

„Увязнили — обдерли — вбити, вас, моїх оборонців, що вам житте своє завдячую? Ні волосок не смів вам з голови спасти; я ручу за те!"

Вона станула перед нами й почала так скоро та так ревно говорити до шеїка й Кур- дів, що я не міг полапати її говорення, хоч розумів їх мову. Мова неначе плила з її уст. Ще не скінчила, й .ще говорила, як саме зближився той Курд, що мене заголомшив, і закликав до мене:

„Пане, ти її вирятував; я називаюся Юс- суф Алі, а вона є моєю жінкою. Позволь мені станути при собі й бути вашим обо-

— 31 —

ронцем. Кпенусь на Гассана й Гусайна, що ручу своїм життги за вас й ваше майно."

Така присяга в ш їтів є найсвятіща; я по- такнув отже й він станув коло мене. Коли його жінка скінчила, зачав і він аа нами промовляти. Думав я, що по його мові всі зберуться на раду, а відтак нас пустять, та помилився. Ледви Юссуф Алі зачав го- ворити, звернувся шеїк до мене та сказав:

.Пане, я не знав того; тому простіть нам. Ви врятували життє одній нашій ж нці, двох побідило дванацчтьох проклятих Мр Маг- малів; як же моглиб ми бути вашими во- рогами? Ні, ми то Ви, а ви то ми; браття; присягаюсь перед Мугаммедом й Гассаном й Гусайном, що погибли від суннітів. Прошу до мойого дому! Там найдете все, що ми вам забрали!"

,Ні!" крикнув Юссуф Алі. „Вони виря- тували, мою жінку; тому мусять бути моїми гістьми не твоїми. Я маю найперше, най- більше право до того!'

Недавно хотіли нас ті люде повбивати, а тепер перечилися, хто має нас гостити. Не мсгучи поголитись, просили мене, щсб я сам рішив. Я сказав, що Галеф з кавасом будуть гостити в шеїка, а я в Юссуфа Алі. Обі сторони вдоволилися моїм рішенням.

— 32 —

Тимчасом смерклося; пастухи поприганяли череду з пасовиська. Череди сули не великі. Гілемя Мір Юссуфи перебувають раз на ту- рецькім боці, раз на Гіерськім, а що перзи шіТти, то й кілька рсдин сьсго племени иерейшло на ш'їгське й відділилося ві^ ЦЬ лого племени. Тих кілька відділених родин були сі, що г^и в них саме перебували. Зони жили з того, дцо г^гли з худоби, зі збирання дубінок, які продавали, та злодійства, ще у Курдів єсть зовсім звичайним, бо злодій- ство в їх очах є чимось добрим, а навіть лицарським.

Пастухи довідавшись що зайшло, не мо- гли мене нахва;;; тись; зняли такий крик ;Лости на ворож' ^ Магмалів, що певно було нути аж до самі'.л Магмалів, котрі мешкали з др}^ого боку р'.ки на. горі. Ше зз лн= ба- чив я з відсі їх оселі, 1 іепер .'<іГ зовсім докладне розпізнати воіНі, що там горіли

Й у на:: розпалено перед кожною хатою вогонь та варено при них вечері. Хата Юссуфа Алі була найменша, я мігби і назвати хіба судою; плетеною стіною була рг?ділеьа на лві части. М й господар .мав .^-ише козу. • отру Мір Магмалі вбили. З молока зіц не" удержувався. Кромі того д;става*і деіцс -- кожного злодійства, бо як уже знаємо, Сув сторожем при брамі в скалі. '

Сврд«аі»)а хати - 33 — "

Чий же мав вій мене так великого гостя приймити? Тим ВІН не журився. Як що бід- ний кочівник, хай то буде Бедуїн, Курд, або КІрПз*) дістане гостя, а не мав що дати йому їсти, то йде просто до першого ліп- шого сусіда, або ше ліпше найбагатшого чоловіка оселі й зараз дістав від нього всього, чого потрібув. Юссуф АлІ пішов до шеіка та приніс від нього муки, рижу й то- встого барана. Всього дістав, одного лише хибувало, найважніщого — тютюну. Тютюн яе належить тут до тих річей, які можна дістати дурно для свого гостя. На шиї в нього висіла на шнурку стара люлька з довгим цибухом: споглядаючи на мене посував він нею то в сей. то той бік, як той що щось хоче сказати, а не знав з відки зачати. Я пі- шов до свого коня, витягнув із сідла свій цибух і капчук. приніс до хати й почасту- вав його. В тій хвилі випогодилось його лице й він сказав:

.Яке щастя, пане^ що в в тебе се дже- рело щастя — тютюн. Я посумнів був уже, що не міг тебе почастувати. А тут мій сум перемінився в розкіш. Ходег да-улета та маценбекет, ягрімен агціц, —Хай Бог розмно- жить твоє багацтво, мій дорогий приятелю?** -

*) Кочіївнчі шіеивнж Африки та Азії — 34 —

Гуссайи Іза

тім часі, як им Оба чоловіки, сказавши по нашому, .курилн* а по турецьки .тютюн ічмек' — „тютюн пили," Фатіиа Маріяг поралася коло вечері. Треба було спечи булок, висмажити рнж, спечи барана на рожні. Щоб не дістати обридження, я всьому уважно при- глядався. Гаидуліллаг! Вона заходилася коло того всього далеко, далеко чистіще та опря- тніше, як міг я сподіватися по КурдийцИ Я міг їсти зі смаком. Коли вона так там поралася, я тимчасом балакав з її чолові- ком про всячину; вкінці спитав, чи Аллаг не дав йому щастя в дітях. Його лице до-